Якщо Америка тривалий час відкрито підтримувала у СРСР, а потім і в Росії дружні Заходові сили (правозахисників, дисидентів), чому Росія не може так само підтримувати в Америці будь-які дружні їй сили? Не ідеологічно близьких комуністів (як було колись), а взагалі будь-які сили, посилення яких вигідне Росії?
Про це на своїй сторінці у фейсбуці пише Олексій Панич, повідомляє UAINFO.org.
Хіба така відповідь Росії – раз уже вона має таку можливість – не є виправданою і справедливою?
Це запитання-випробування, масштаб якого є значно більшим, аніж спершу здається. Відповідаючи на нього "так" або "ні", ви тим самим висловлюєте власне ставлення до того, якою ви, принаймні на даному етапі, бачите мету людської історії.
Якщо ви згодні, що Росія в цій ситуації має "однакове" право на симетричну (або асиметричну) відповідь, ви не просто визнаєте за різними країнами "рівні права" (це очевидно, але в цьому й полягає пастка). Заразом ви також підписуєтеся під тезою, що національний суверенітет вищий за ті цінності, які обстоює (принаймні в ідеалі, у задумі, у прагненні) та чи інша держава (або група держав).
Читайте також: Путін, Трамп, Орбан, Лукашенко й Ко наближають світ до візії доктора Мабузе
І навпаки, позірно "несправедлива" теза, що одні країни мають у міжнародних справах "більше прав, аніж інші", має у своєму підґрунті не менше як тезу про ціннісну спрямованість людської історії – з якої випливає, що на шляху, яким об'єктивно прямує історія людства, одні країни могли просунутися далі за інші, і це об'єктивно дає їм моральне право поширювати світом "одностороннім чином" свої прогресивніші цінності.
У другій половині ХХ століття за роль такого "прогресивного авангарду людства" змагалися дві ідеології: лібералізм і комунізм. За кожною стояла група країн, які вважали, що їхня історична правота дає їм на міжнародній арені особливі права. Парадоксальним чином це до певної міри знімало гостроту їхніх історичних претензій: адже зазіхання на особливі права кожної сторони врівноважувалися протидією другої сторони.
Натомість зараз, у двадцяті роки ХХІ століття, на нас чекає зовсім інший вибір: або лібералізм, або безідеологічний, хижацький, егоїстичний авторитаризм (представниками якого, на різні лади, є і Путін, й Орбан, і Трамп).
Отже, сьогодні нам ідеться вже не про вибір ідеології, а про те, буде ХХІ століття століттям переможної ідеології лібералізму (як передвіщав свого часу Фукуяма) чи, навпаки, століттям безсоромної Realpolitik, яка або змінює ідеології ad hoc як одноразові маски (у чому зараз успішно вправляється Кремль), або відверто відкидає їх усі (до чого фактично зводиться картина майбутнього, яким його бачив Гантінґтон).
Читайте також: Без культури демократія не працює – Забужко
Я не думаю, що історичний результат цього вибору фаталістично запрограмований наперед. Натомість гадаю, що цей результат залежить від кожного з нас. Обираючи те або інше у своїй локальній ситуації, ми тим самим обираємо, яке майбутнє людства ми, мірою своїх скромних сил, обстоюємо.
Головне чітко розуміти, між чим і чим ми маємо вибір, і які перспективи/наслідки випливають із того, що на поставлене на початку запитання ми відповідаємо "так" або "ні".
Що стосується мене особисто, то я би не поспішав радісно проголошувати "смерть лібералізму слідом за комунізмом" (як уже роблять деякі). Якщо ви таке кажете, то це не тому, що "смерть лібералізму" вже є історичним фактом, а лише тому, що ви, особисто для себе, на власний страх і ризик – а також із певними наслідками для решти людства — прийняли це як факт.
Я це як факт не прийняв. І вам би, на мою скромну думку, цього не радив. Навпаки, я щиро вірю, що в питаннях історії quod licet Iovi, non licet bovi. І це правильно, бо "волкодав – прав, а людоед – нет".
А інакше – навіщо це все?
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
