"Держава перетворює на лайно все, до чого торкається" – ця візія так глибоко в’їлася в нашу свідомість, що, здається, стала однією з найстійкіших і найочевидніших побутових парадигм
Про це для "Тижня" пише Андрій Домаранський, повідомляє UAINFO.org.
Спробуй це заперечити у країні, де цю саму державу багато років уособлював двічі несудимий президент, а тепер – хлопець, який іще вчора розважав того самого несудимого президента на корпоративах! Спробуй думати інакше, коли асоціативний ряд поняття "держава" неминуче формують недолугі урядові рішення, імпотентні держпідприємства, небезпечні правоохоронні органи, непрогнозовані суди, архаїчна система освіти, іржава медицина, муніципальні спортивні команди, безсилля у протидії ворогові у своєму ж інформаційному просторі.
Усе це за дивовижної здатності обернути на репресивний інструмент будь-яку норму закону, а чи не кожну державну інституцію (від Офісу президента до дитячого садочка) – на джерело корупції та безнадії. А ще (і неминуче) – некомпетентні управлінці, головна чеснота яких – просто-таки диявольська всеядність і пристосуванство, ця альфа й омега потрапляння у владу та, здається, єдина умова тривалого там перебування.
Читайте також: Головний підсумок року. Портников назвав визначальне запитання, на яке поки немає відповіді
Спробуй думати інакше, коли поруч тисячі людей і компаній, що стали незалежними й успішними, буквально "не виходячи з дому". Ось волонтерський проєкт, що за кілька тижнів збирає мільйон гривень унесків для свого річного бюджету, ось власник компанії з торгівлі комерційною нерухомістю (і колишній державний аудитор, звільнений за те, що виявив не те, що мав виявити в роботі одного державного інтернату), ось третьокурсниця, яка одночасно є SMM-менеджеркою для кількох кав’ярень в Instagram і має вдвічі більший заробіток, аніж найвисокооплачуваніший викладач державного вишу.
Спробуй думати інакше, коли кожна промова про історію успіху чи рекомендації з розбудови й розвитку будь-чого лунає з вуст людини, яка "зробила себе сама", а поради перемежовані тезами на кшталт: "поганий той бізнес, що потребує державної підтримки", "бізнес має підтримувати бізнес" та "порятунок потопельників – справа рук самих потопельників".
Спробуй думати інакше, коли іронією, що межує зі зневагою до всього державного (принаймні в частині управління та його ефективності) проникнуті радіоетери, онлайнові подкасти й телевізійні ток-шоу, серйозні розмови й розважальні продукти, зі спільною формулою в них: "ну ми ж знаємо, як це робиться у нас в державі!".
За крок від усього цього, на відстані одного кліку телевізійного пульту – промовці, що обслуговують інформаційну політику РФ, де тези про неефективність проєкту "державв Україна" давно вписані в щоденні темники, а про дієву державну політику сусідів, хай не завжди демократичну стосовно власних громадян і дружню до нас, розкажуть із щирим пієтетом і глибоким сумом про недосяжний рай.
Як не крути, внутрішня еміграція подалі від цього нестерпного у своїй ворожості до здорового глузду й ефективності монстра видається не лише раціональним, а й доволі привабливим виходом – компанія тих, хто на позір обходиться без держави, більш ніж респектабельна й симпатична.
Читайте також: Демократію можуть поховати: що віщують Україні зафіксовані соціологами тенденції
Як наслідок відбувається дивовижно легковажна відмова від прямої участі в керуванні найважливішими механізмами країни. Відмова загальна: від інфантильних обивателів, що голосують "по приколу", до найбільш творчих та освічених громадян, що радо, добровільно та свідомо йдуть у "підпілля", а не у владу.
Так державні інституції стають легкою здобиччю тих, що не гребують ставати депутатами сільських і районних рад, членами місцевих осередків політичних партій та організацій, громадських рад при державних управліннях і департаментах, радниками на громадських засадах і членами організаційних комітетів. Тих, хто згодом формує образ всього державного як неефективного, небезпечного та, зрештою, чужого.
У підпіллі добре: чисте сумління, образ борця й безкомпромісного критика, гарні результати маленьких справ, врешті – який не який фінансовий добробут. У підпіллі все логічно, структуровано й легко, але ця легкість нестерпна, бо рано чи пізно наздоганяє усвідомлення того, що жоден мегауспішний та ефективний волонтерський проєкт чи приватний капітал не реформує й не забезпечить фінансування армії, освіти чи медицини; не захистить інформаційний простір і не врегулює церковні проблеми, не розробить і не втілить у життя архітектурний план міста, не створить мережі природно-заповідних територій і не захистить від вимирання українську книгу.
Хочеш чи ні, та приходить злість, бо шляхетна внутрішня еміграція – це втеча в зону комфорту, подалі від справжньої відповідальності, "ліцензію", на яку саме в такий спосіб добровільно делегує той, хто не грабує. А ще це плекання тези-вірусу "де держава, там зло", із тим неприємним наслідком, що чергової критичної миті у відповідь на чиїсь заклики: "захистімо українські ліси!", "захистімо міський простір!" чи "захистімо українську книжку!" ми інстинктивно звертаємо обнадійливі погляди куди завгодно, але не в бік власної держави, яка непомітно перетворюється в таких випадках не на дієвий інструмент, а на чисту абстракцію. Це постріл у ногу.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
