Колишній очільник Міноборони Михайло Федоров в інтерв'ю Reuters заявив, що Україна нібито поступово, повільно програє війну проти Росії і що в Києва є лише кілька місяців для ухвалення ключових рішень, здатних змінити перебіг подій на свою користь. За його словами, країні бракує цілісного бачення перемоги, вона стикається з нездатністю до інновацій, вкоріненою корупцією та мережами патронажу. Така оцінка викликала бурхливе обговорення у суспільстві та занепокоєння серед військових.
Інтернет-видання From-UA.org попросило прокоментувати цю заяву українського правника, громадського активіста та співзасновника Першого добровольчого мобільного шпиталю Геннадія Друзенка і запитало його думку щодо того, чи дійсно Україна програє війну та що може вирішитися протягом найближчих місяців:
— Не знаю, я ж не був міністром оборони, я військовослужбовець. Напевно, у нас на двох ухилянтів стало більше: колишній радник Федорова і сам Федоров. Мені здається, що Федоров через те, як він повівся після звільнення з посади міністра, втратив моральне право повчати Україну. Коли людина через два дні виявляється заброньованою в якомусь фонді, у мене зникає до неї будь-який інтерес. У людини просто немає морального стрижня.
Чесно кажучи, я не коментую його заяви, бо вважаю, що ця людина втратила право що-небудь мовити про Україну від імені нашої держави та народу. Одягнеш форму, послужиш — тоді й розберешся, як воно на фронті.
— А якщо взагалі абстрагуватися від особистості Федорова та поговорити безпосередньо про ситуацію з війною?
— Ви думаєте, що ми її програємо? Знаєте, війна зараз нагадує двох боксерів у тринадцятому раунді, які просто висять один на одному і гатять один одного колінами. Ми бачимо: фронт буксує. Навіть мінімальне просування росіян на Донецькому напрямку трохи компенсується на Дніпропетровському. Ми їх гатимо здебільшого дронами, вони нас — ракетами. Гроші у них є ще трохи свої, у нас — західні.
Тому це точно ні. Змінилося те, що раптом за сім років Федоров випав із владної тусовки, і йому здалося, що все — ми програли. Нічого ми не програли. Бо є не тільки у нас федорови й стерненки, є люди, які воюють п'ятий рік, а є ті, хто воює вже дванадцятий рік. У мене в родині троє ветеранів, з яких двоє ще активно залучені.
Я думаю, що людина просто переплутала власну особисту катастрофу з катастрофою всієї країни. Є проблеми, їх безліч, але у росіян теж є проблеми, і вони цілком співмірні. Це не нагадує Другу світову війну, де був якийсь перелом під Сталінградом чи під Москвою, залежно як рахувати, що спочатку неслося в один бік, а потім понеслося в інший. Це війна на виснаження. А хто з нас стійкіший — цього ніхто не знає, крім Господа Бога.
Влада і там, і там дуже схожа за своєю суттю: це такі собі, як я називаю, електоральні монархії, які вважають, що отримали ліцензію на інкасацію країни. Обидва дуже гонорові й не готові поступатися, хоча поле для компромісу, як на мене, є. Головні питання цієї війни, як на мене, вирішені: що українці не хочуть бути росіянами і що навряд чи ми знищимо Росію, підірвемо її чи призведемо до внутрішньої революції.
Тепер треба думати, як нам розійтися з цього рингу. І це єдине питання, з яким, якщо є державники по обидва боки кордону, вони мають прокидатися і лягати. Бо війна на виснаження просто перемелює людські життя, міста, села, інфраструктуру, економіку — причому з обох боків, і це співмірні речі. Вона не додає жодних радикальних змін. Можемо воювати так, як під час Першої світової, поки щось системно не вибухне зсередини. Але не думаю, що це трапиться найближчим часом. Поки що м'ясорубка крутиться, кров тече.
— Пане Геннадію, як ви вважаєте, чи можливо вести війну за двома напрямами одночасно: готуватися до переговорів і водночас вести наступальну війну безпілотниками?
— Так це єдина можливість дійсно дійти до переговорів. Переговори мають бути щирими, і їх треба вести не через пресу, а через відповідні канали. Є такий чудовий стратег Едвард Люттвак, який ще Рейгану радив, і у нього є фраза про «парадоксальну логіку війни». Вона саме про це: ти на фронті атакуєш, але в тихих кабінетах у той же час домовляєшся. З росіянами тільки так. Бачите, Іран нещодавно: розгатили американські бази, а потім пробували домовитися. Потім не вийшло — знову побили. Логіка така, що одна рука простягнута для переговорів, а іншою ти час від часу даєш у щелепу противнику, щоб йому захотілося домовлятися.
Але я боюся, що якщо з першим ми справляємося — тобто ми б'ємо росіян, і це щоранку видно (питання, наскільки це боляче для них — це інше питання для фахівців), то у мене є підозра, що немає реального переговорного треку і готовності до серйозних компромісів. І оце є проблема, причому з обох боків. Путін уперся в Донбас, і ми вперлися в Донбас, точніше в рештки Донбасу, те, що у нас лишилося. Ну і потихесеньку це перемелює Краматорськ, Слов'янськ, Дружківку, а решта вже майже руїни.
Досі немає серйозного переговорного треку. Хоча повторюся, як на мене, головні питання війни вирішені: Україна буде самостійною, і Росія теж буде. А якщо ми приречені бути сусідами, то треба шукати modus vivendi, тобто модус співіснування. Який він буде — це вже питання до тих, хто ухвалює рішення.
